назву зони оптимуму (мал.101). Чим більше інтенсивність дії певного екологічного фактора відхилятиметься від оптимальної в той чи інший бік, тим більше буде виражена його пригнічувальна дія на організми (зона песимуму). Значення інтенсивності дії екологічного фактора, за якими існування організмів стає неможливим, називають верхньою та нижньою межею витривалості (критичні точки максимуму і мінімуму). Відстань між межами витривалості визначає екологічну валентність певного виду стосовно того чи іншого чинника. Отже, екологічна валентність - це діапазон інтенсивності дії екологічного фактора, в якому можливе існування певного виду (мал.101).

Широку екологічну валентність особин певного виду щодо конкретного екологічного фактора позначають префіксом «еври-». Так, песці належать до евритермних тварин, оскільки витримують значні коливання температури (у межах 80'С). Деякі безхребетні (губки, кільчаки, голкошкірі) належать до еврибатних організмів, бо оселяються від прибережної зони до великих глибин, витримуючи значні коливання тиску. Види, які можуть жити в широкому діапазоні коливань різноманітних екологічних факторів, називають еврибіонтними Вузька екологічна валентність, тобто нездатність витримувати значні зміни певного екологічного фактора, позначають префіксом «стено-» (наприклад, стенотермні, стенобатні, стенобіонтні тощо).

Оптимум та межі витривалості організму стосовно певного чинника залежать від інтенсивності дії інших. Наприклад, в суху безвітряну погоду легше витримувати низькі