ліксени живиться лише пагонами отруйної для інших фітофагів рослини - кірказону, уникаючи трофічної конкуренції з іншими видами. З іншого боку, існування її популяцій повністю залежить від наявності кірказону на відміну від видів-поліфагів (від грец. поліс — чисельний, обсяжний та фагос - пожирач), що живляться різноманітною їжею і легко можуть змінювати кормові об'єкти залежно від своїх потреб. Зміцнення зовнішніх захисних утворів (черепашки молюсків, панцир черепах тощо) знижує рухливість видів; збільшення розмірів і маси тіла тварин зменшує їхню відносну тепловіддачу, однак призводить до необхідності поїдання великої кількості кормів, тому такі види дуже вразливі до нестачі їжі тощо.

Отже, пристосування виду до комплексу умов довкілля можливе лише завдяки неповним адаптаціям до окремих чинників, що і дістало назву еволюційного компромісу. Це явище проявляється в тому, що кожний вид має свій окремий епігенотип - сукупність притаманних йому адаптацій щодо будови, функціонування, поведінки, розмноження, онтогенезу та життєвого циклу, які в біогеоце-нозах проявляються у вигляді екологічної ніші. Тому в сталих умовах клімаксних біогеоценозів вид, не змінюючись, може існувати необмежено довгий час. При екологічних кризах, освоєнні нових частин біосфери, а також в інтразональних екосистемах межі стійкості епігенотипу можуть зрушуватись. Тоді за достатньо короткі терміни виникає або новий епігенотип, тобто утворюється новий вид, або, якщо вид недостатньо еволюційно (екологічно) пластичний, він не встигає адаптуватись до змін довкілля і вимирає.

ВИСНОВКИ

Згідно з гіпотезою перерваної рівноваги, всі живі системи на будь-якому рівні організації можуть функціонувати лише у стабільних (сталих) умовах доти, доки ступінь зміни цих умов не перевищить їхню здатність до підтримання гомеостазу. Тому темпи еволюції всередині зрілих (клімаксних) біогеоценозів різко зростають у часи екологічних криз, коли масово вимирають одні та швидко виникають нові групи організмів. Останні формують нові стабільні біогеоценози відповідно до нових умов довкілля.

Суть гіпотези еволюційного компромісу полягає в тому, що жодний вид не може бути повністю пристосованим до будь-яко-го окремого чинника довкілля, а адаптований до сукупності умов певного біогеоценозу та має свій епігенотип. Видоутворення можливе лише при формуванні нового епігенотипу під час пристосування до нових умов довкілля.

Чим краще вид пристосований до певних вузьких умов існування, тим вища його здатність до використання ресурсів довкілля (спеціалізація); з іншого боку, спеціалізація знижує екологічну пластичність та еволюційний потенціал. Тому у разі зміни умов існування передусім вимирають спеціалізовані ценофільні види.