Ж.-Б. Ламарк висловлював подібні погляди, однак вказував, що внаслідок «внутрішнього прагнення організмів до прогресу» значні ускладнення організації при переході від нижчого рівня до вищого (градація) відбуваються за незначні проміжки часу, тобто стрибкоподібно.

У результаті розвитку синтетичної гіпотези з визначенням популяції як елементарної одиниці еволюції, темпи еволюційних процесів почали пов'язувати зі швидкістю зміни поколінь. В основі цих поглядів лежать такі логічні міркування: чим вищі темпи зміни поколінь, тим більша швидкість поширення корисних мутацій у популяціях. Це призводить до змін фенотипів та, врешті-решт, до утворення нових видів. Інакше кажучи, швидкість зміни поколінь прямо пропорційна до темпів еволюції.

Дані палеонтології, однак, суперечать цій гіпотезі. Наприклад, у балтійському бурштині, якому близько 40 млн років, знайдено 15 видів комах і кліщів, що майже не відрізняються від сучасних. Один із видів невеликих прісноводних рачків-щитнів, розповсюджений у наших прісних водоймах, у викопному стані відомий, починаючи з тріасового періоду мезозойської ери, тобто 230 млн років тому. Згаданим організмам властива висока швидкість зміни поколінь (не менш, ніж покоління за рік). З іншого боку, ряд хоботних, у яких покоління змінюється дуже повільно (20-30 років), виник приблизно 36 млн років тому, дав у минулому велику кількість форм, а нині близький до вимирання. Отже, темпи еволюції та час існування певного виду не залежать від частоти зміни поколінь. Інші погляди на темпи еволюції висловлюють прихильники гіпотез неокатастрофіз-му та сальтаціонізму.

Неокатастрофізм (від грец. неос - новий та катастрофе - переворот) - система поглядів, яка грунтується на факті етапності розвитку життя на Землі.

Етапність історичного розвитку живих організмів полягає в тому, що протягом кожного з послідовних геологічних періодів існували певні більш або менш стабільні флори і фауни, які на їхніх межах відносно швидко (за кілька сотень тисяч років) замінювались іншими. Об'єктивні підтвердження цьому явищу дає вивчення темпів вимирання одних та появи інших систематичних груп організмів. Упродовж досить тривалого часу (мільйони та десятки мільйонів років) незначне вимирання одних груп врівноважується появою інших, екологічно близьких їм; на межах періодів та окремих епох (епоха - геологічний підрозділ всередині періоду) спостерігається незбалансоване вимирання в кінці попереднього та бурхливе виникнення певних груп на початку наступного періоду (епохи).

Отже, на межах геологічних періодів та епох відбуваються різкі зміни видового складу біосфери, тобто заміна одних біо-геоценозів іншими. Причини цього явища вчені вбачають у неперіодичній зміні інтенсивності екологічних факторів, яка перевищує межі витривалості біогеоценозів, руйнуючи їх, що і спричинює