масове вимирання видів-ценофілів. Ценофоби, як екологічно плас-тичніші групи, освоюють простір зниклих екосистем і формують там нові стійкі біоценози, еволюціонуючи до нових ценофілів. Цим і пояснюється бурхлива адаптивна радіація на початку періодів та епох (мал. 153).

Сучасний неокатпастрофізм — це розвиток поглядів Ж. Кюв'є та двох геологів — англійця Ч. Лайєля та німця К. фон Гоффа, які в 20-30-ті роки XIX сторіччя довели, що тривалі проміжки відносно стабільного стану оболонок земної кулі історично розділені різкими та відносно короткочасними її змінами. Останні виникають унаслідок зсуву материкових платформ, горотворчих процесів, зниження чи підвищення рівня Світового океану, що супроводжується активізацією вулканічної діяльності й пов'язаним із нею збільшенням концентрації деяких газів (передусім двооксиду вуглецю, оксидів азоту, сірки тощо) в атмосфері, затопленням або, навпаки, осушенням значних територій тощо. Зокрема, зміна клімату пояснюється зміною співвідношень поверхні моря та суходолу. У 1864 році австрійський геолог Е. Зюсс застосував ці погляди для пояснення швидкої заміни одних комплексів викопних організмів іншими. Цього вченого вважають автором гіпотези неокатастрофізму.

У житті біосфери геологічні катастрофи спричинюють загальні (глобальні) або місцеві (локальні), тобто в межах певної території, біоценотичні кризи. До них можуть приводити не лише геоло-